Шпиколоська кераміка

Гончарство - одне з найдавніших ремесел у світі. Виникло воно ще в епоху неоліту. З винайденням гончарного круга стало окремим ремеслом.

У селі Шпиколоси Золочівського району гончарство з'явилося ще кілька століть тому.
За одним із переказів, перший ремісник походив із Ремезовець. У пошуках хорошої глини він поселився десь у районі хутора Деберні. Причиною вигнання гончара з Ремезовець було порушення ним правил користування землею.

Перша згадка про село, як поселення, дається у літописах за 1415 рік під назвою Спікол. В міру розширення поселення його межі збільшувались і село неодноразово переходило з рук у руки великих феодалів – землевласників. У певний період часу село було власністю великого польського шляхтича Петра Жимишовського. Відсутність великої кількості орної землі для того, щоб прогодувати сім'ї, змушувало майже все населення Шпиколос займатись гончарством.

Для того, щоб займатись гончарством, треба було мати наявні відповідні природні ресурси: хороші сорти глини. Для виробництва гончарного посуду потрібна була глина з домішками піску (пісна) і більш тягуча глина (масна). Таким чином, наявність природних ресурсів для виготовлення гончарного посуду і відсутність родючої орної землі дали поштовх до більш інтенсивного розвитку гончарства.

У кожній сім'ї було по одному або й по два гончарних круги, на яких виготовляли посуд різної форми і для різного використання.

Сировину для вироблення гончарного посуду брали в угіддях, непридатних для сільськогосподарського використання (в ярах, на горбах, в лісових хащах). Причому глибина залягання сировини була різною – від одного метра до п'яти. Для цього копали колодязі (шахти), з яких добували відповідну сировину. Добування сировини йшло не тільки вертикально, але й в горизонтальному напрямку залягання пластів глини. Робота велася без належного укріплення, що часто приводило до трагічних випадків. Багато ремісників засипало в цих шахтах товстим шаром землі.

Історія донесла до наших днів імена гончарів, які трагічно загинули у шахтах-колодязях: Муц Пантелеймон, Гайдар Михайло та ін.

В час панування натурального господарства, коли товарне виробництво було відсутнє, панував бартер за схемою: товар – товар.

Територія розповсюдження гончарних виробів була досить широкою. Це є теперішні Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Волинська, Рівненська області.

Найбільшого розквіту гончарне виробництво досягло в період розвитку ринкових відносин у другій половині XIX століття. На цьому етапі існувала схема: товар – гроші – товар. Ті селяни, які мали свою тягову силу (коней), возили товар (гончарний посуд) на ринки таких міст як Золочів, Бережани, Заложці, Збараж, Зборів, Рогатин, Великі Мости, Броди, Радивилів, Львів, Тернопіль. Ті селяни, які не мали тяглової сили, змушені були продавати свою продукцію за низькими цінами своїм односельчанам, що мали коні, або жителям навколишніх сіл. Найчастіше жителям Сасова і Ушні, яких в народі називали ушанці або сасівці.

Повна відсутність металевих виробів або ж дуже висока ціна на них стимулювала інтенсивний розвиток гончарного виробництва. Час найвищого піднесення гончарства у селі Шпиколосах припадає на кінець XIX – першу половину XX ст.

Після закінчення другої світової війни повернення на Західно­українські землі радянської влади, особливо з моменту колективізації і заборони підприємницької діяльності, такий вид ремесла, як гончарство, почав занепадати. Вся земля і печі, в яких випалювались гончарні вироби, були усуспільнені, стали колективною власністю.

Дозвіл на випалювання гончарних виробів необхідно було брати в конторі колгоспу. Крім того, потрібно було мати дозвіл на виробництво гончарних виробів від районного фінансового управління. Ціна на такий патент була досить високою, що аж ніяк не стимулювало розвитку даного ремесла. Для одержання патенту і дозволу на випалювання необхідно було мати вироблену певну кількість трудоднів. Все вищесказане, а також поява дешевого металічного посуду, а пізніше і пластмасового привело до занепаду такого виду ремесла, як гончарство.

З 90-х років в селі Шпиколоси ніхто не виготовляє чорної кераміки (димленого посуду), а посуд поливаний, який покривається свинцевим суріком, виготовляють три сім'ї на ціле село. Це такі гончарі, як Рибка Євгенія, Рибка Марія, Галян Меланія, Замківська Марія.

У 2012 році останній випал гончарних виробів у с. Шпиколоси зробила Галян Меланія у горні Торопова Володимира. На цьому ремесло з виготовлення гончарних виробів у с. Шпиколоси зупинилося.

Музей гончарства у Шпиколоському НВК