Стефанія Стебницька - українська громадська діячка, скрипалька, акторка - народилась 12-го травня 1900 р. в с. Баворів, Тернопільського р-ну у сім’ї Томи і Юлії Чорніїв-Стебницьких, власників млина у Висипівцях і броваря в Микулинцях. Закінчила вчительський семінар у Яворові. Продовжувала навчання гри на скрипці у проф. Василя Васильовича Безкоровайного в Тернополі, який в ній залюбився і у 1920 р. вийшла за нього заміж.
 |
| Стефанія Стебницька-Безкоровайна |
В. Безкоровайний вчив математики і фізики у Тернопільській державній гімназії, але рівночасно займався музикою. Він диригував хором тернопільського “Бояна”, заложив філію Українського Музичного інституту ім. М. Лисенка, виступав як соліст-піаніст на концертах, вчив гри на скрипці, фортепіано, віолончелі і цитрі.
Дружина перебрала на себе всі родинні обов’язки, справлялась з досить великим господарством, створила своєму улюбленому чоловікові можливість компонувати і займатись музикою. Рік після вінчання народилась в них донька, яку назвали Неонілою і по короткому часі Василь написав твір для фортепіано “Танець Нілюсі”.
В Тернополі тоді жила ще традиція театру “Українська Бесіда” де працювали Лесь Курбас, М. Крушельницький, Лопатинські та інші.
Стефанія Безкоровайна мала гарний і сильний голос тож співала в “Бояні”. Стефанія Стебницька, разом зі своєю сестрою Марією Стебницькою-Гірняковою брали участь і в сценічних постановках.
У 1928-му році народжується у Безкоровайних син Любомир.
В 1929 р. шкільна влада переносить В. Безкоровайного на працю вчителя до гімназії у м. Золочеві. І там проф. В. Безкоровайний закладає філію Львівського Музичного інституту, де викладає всі теоретичні предмети. Стефанія закладає драматичний гурток, режисером якого стає Н. Лісова, професійна акторка, емігрантка з “великої” /східної/ України.
В. Безкоровайний організовує малий симфонічний оркестр і завдяки цьому ставлять вже під його батутою вистави “Ой не ходи Грицю”, де Стефанія виконує роль Марусі, Євген Левицький – Гриця, Слава Ванівна – Галину; “Запорожця за Дунаєм” в якому С. Безкоровайна співає Одарку, а С. Ванівна – Оксану; “Наталку-Полтавку” /С. Безкоровайна – Терпелиха, С. Ванівна – Оксана/. Поставив цей ансамбль теж музичну комедію “Жабуриня” за лібрето Меріяма Лужницького і музикою В. Балтаровича. Режисером цієї постановки був професійний режисер П. Сорока. У цьому Драматичному Гуртку були дуже талановиті люди, пізніші професійні актори, як Євген Левицький, обоє Мельників, чи Слава Ванівна. Ставили такі п’єси як: “За двома зайцями”, “Безталанна”, “Вій”, різні комедії. Стефанія Безкоровайна крім сценічного мала ще організаційний талант. Влаштовувала різні забави товариства “Бесіда”, була в управі місцевого спортивного товариства “Сокіл” і головою Сокільського духового оркестру, диригентом якого був пан Поважук. Треба було цьому оркестрові інструменти, тож Стефанія придумувала різні способи, щоб їх роздобути. Польській владі не подобалась культурно-патріотична діяльність і зріст національної свідомості в м. Золочеві та його околицях і вона вплинула на шкільні власті, щоб перевести проф. В. Безкоровайного на передчасну пенсію. Це було їм вигідно, бо не повинні виплачувати повної пенсії.
Родина Безкоровайних повертається до Тернополя де була родинна кам’яниця на вул. Лєлєвеля 6, а в Золочеві треба оплачувати найману квартиру. В Тернополі В. Безкоровайний виступає часто як акомпаніатор і пише нові музичні твори.
Стефанія, якій тоді виповнилось 34 роки , включається у суспільно-культурне життя Тернополя. Працює для “Рідної Школи”, приготовляє “другі сніданки” для гімназійних учнів, стає головою “Молодої Громади”.
Дуже діяльна вона була в Союзі Українок. В червні 1934 року їздила на славний Жіночий Конгрес у м. Станіславові (тепер Івано-Франківськ). В Тернопільському відділі займала різні пости включно з головою, що наразило її на переслідування польської поліції і ревізії у її домі. Підчас чотирьохрічного перебування в Тернополі, Стефанія Безкоровайна влаштовувала різні імпрези такі як: Показ народної ноші; ревії рідного промислу на яких рекламують різні наші кооперативи такі як Масло Союз, Фортуну, Українську Тернопільську Трикотарію, фабрику “Калину”; кремів “Альое”; пасти до черевик ”Елегант”; муштарди “Міку”; і інших. Багато тоді Стефанія докладала праці при організуванні різних курсів – вишивання, куховарства, народного господарства, переважно по селах куди висилала молодих членкинь т. зв. “організаторок”. Одною з них була Дарія Аксенті. Крім курсів, членкині Союзу Українок, разом зі Стефанією, їздили по селах з різними рефератами. Щоб придбати фонди для Просвіти Стефанія влаштовує концерт в Озірній, де проживає її мати Юлія Стебницька.
В Тернополі Безкоровайні продають кам’яницю, щоб рятувати родинний млин і сплатити його борги (млин був одиноким джерелом доходу Юлії Стебницької, її чоловік- батько Стефанії, помер 1929 р.) і Юлії тяжко було дати раду з млином в Озірній.
Безкоровайні деякий час проживають ще у винайнятому помешканні на вул. Бродзінського, але вирішують перебратися до Львова. По-перше, що діти підростають, а там є університет і по-друге, що Львів центр музичного і культурного життя, а це для Безкоровайних найважніше.
Осінню 1938-го року родина Безкоровайних переїжджає до Львова, а у 1939-му вибухає війна. Здоров’я Стефанії погіршується, артрит поступає. З приходом більшовиків не виплачується за стільки років зароблена пенсія і Василь повертається вчити в Десятирічці математику і фізику. Як музиканта його приймають до Спілки композиторів, але умови життя , арешти дочки, рідних і друзів створюють незавидну ситуацію.
З приходом німців Стефанія, яка все жила мистецтвом і музикою, влаштовується на працю касирки у Львівському оперному театрі. На цьому посту Стефанія контактувала не тільки з акторами, але і з українським підпіллям, бо зв’язкові ОУН приходили ніби за квитками, а давши кличку, діставали потрібні інформації та інструкції.
З наближенням другої більшовицької окупації сім’я Безкоровайних виїжджає з Львівським оперним театром і драматичним театром українських акторів на захід, починається скитальське життя під бомбами і авіаційними атаками, аж до закінчення другої світової війни.
Тимчасова передишка в Австрії у Гогенемсі дає змогу організувати церковний хор у якому Стефанія співає, а її чоловік диригує. Хор цей давав концерти по цілому Форальбергу /частина Австрії/ у німецьких церквах і здобув собі добру славу цими виступами.
Підходить час еміграції за океан. Завдяки колишньому учневі проф. Безкоровайного, отцеві Андрієві Двораківському, який вистарав афідавіт, Безкоровайні переїжджають до США, до Ембрідж у штат Пенсильванія, а потім до Буффало у штат Нью-Йорк, куди вже раніше переїхала їхня дочка Неоніла з чоловіком д-ром Євгеном Стецьківим.
Хоч які тяжкі були початки емігрантського життя, Безкоровайні зразу почали культурно-суспільну діяльність. Василеві було тоді вже 69 років а Стефанії лиш 49, але Стефанії дуже докучала хвороба ревматизму і артриту. Проф. Безкоровайний акомпанував дальше свої музичні твори, акомпанував до виступів солістам і хорові УККА /Український Конгресовий Комітет Америки/ в якому Стефанія співала. Її присутність додавала охоти молодим співакам, які вимучені заробітною працею не дуже мали охоту ходити на проби, але казали: “Як пані Безкоровайна ходить на проби то і ми мусимо, бо її багато тяжче як нам”. Голос її ще дописував, бо виконувала сольні партії у цьому хорі, як подано в книзі “Матеріали до поселення українців у м. Буффало і околиці”.
Її любляче серце не могло теж забути про цих нещасних українців, які залишились в Європі, бо Америка хворих і немічних не приймала. Тому С. Безкоровайна домовляється з місцевим відділом УККА і разом з ним засновує “Допомогову Секцію” при УККА і стає її першою головою. Організовує збірщиць, які збирають по 25 центів місячно /на більше емігранти не могли собі дозволити/ і висилають зібрані фонди залишенцям. Була між ними і мати Ореста Чемеринського, якого німці розстріляли разом з жінкою в Києві, приблизно тоді коли і Олену Телігу з чоловіком та іншими патріотами, які пішли з похідними групами будити на Україні /східній/ національну свідомість. Ніхто не мав серця сказати про це матері, що все чекала на нього, а був він її одинаком і лишилась старенька сама та померла потім в Німеччині.
Почате Стефанією добре діло дало добрі наслідки. Акція розрослась, влаштовувано забави, включились до праці молодші. Відтак “Допомогова Секція” перебрала на себе обов’язок допомагати НТШ в Серселі у Франції, який під проводом проф. Кубійовича видав “Українську Енциклопедію”.
Стефанія Безкоровайна усе стимулювала добродійні акції. Вміла винаходити все нові ідеї, які допомагали переводити їх в життя. Наприклад, щоб допомогти новозаснованій радіопрограмі Ірини і Юрія Лаврівських на станції ВВОЛ в Буффало опублікувала своє “Звернення” в якому закликала своїх приятелів до складання пожертви. Акція була так підготовлена, що ці закликані не тільки складали пожертви, але “кликали” дальше своїх приятелів і це дало можливість втримати цю програму, яка служила цілій буффалівській громаді. “Пані Безкоровайна” тішилась великою пошаною де б тільки не перебувала і тому всі її починання увінчувались успіхами. Дальшою її акцією допомоги була програма “Діти дітям“ на цій же радіо передачі, яка дала можливість утримувати школу українознавства для дітей залишенців в місті Інгольщтат в Німеччині.
Ніхто б не повірив, що ця замучена хворобами жінка знаходила в собі стільки енергії ї наснаги, щоб створити стільки добродійних програм світити добрим приміром патріотизму і посвяти і ще старалась допомагати піклуватись внуками Андрійком і Ромою Стецьків.
Закінчилось її повне посвяти і праці життя 15 серпня 1959 р. на 59-тім році життя.
Подала Ніля Безкоровайна-Стецьків
Немає коментарів:
Дописати коментар