Дані спогади були надруковані у львівському часописі "Діло" ( №140 за17 червня 1917)
В переїзді з Росії до Золочева задержався на два дні у Львові о. шамбелян Степан Юрик, парох Золочева і один з найвидніших наших громадянських діячів на провінції, котрого російські власти в грудни 1914 р. як небезпечного «мазепинца» вивезли до Росії.
Про свій побут в Pocії і про теперішні історичні події в Росії розказав о. д-р Юрик ось-що: В часі відвороту австрійських військ в серпни 1914 остав я на місци в Золочеві. Російські військові і адміністраційні власти звернули на мене сейчас увагу і дня 10 грудня 1914 мене арештували як небезпечного «мазепинця».
Під ескортою вивезли мене до Києва, де примістили мене в звісній тюрмі для полічтиних на Лук’янівці. МАЮЧИ до волі знайомих Українців в Києві ще з давніших часів, скористав я з сього і увійшов з ними в зносини. Завдяки сій знайомости, як неменш особистій прихильности до мене декого з тюремного начальства я получив дозвіл виходити на кілька годин з тюрми, з чого очевидно я вповні скористав. Відновив давні знайомства з українськими інтелігентами поробив нові і бував гостем в многях українських домах у Київі, особливо в незвичайно любім домі теперішного генерал-губернатора Галичини і Буковини п. Дмитра Дорошенка. Очевидно бував я і в одинокім тоді українськім товаристві «Родина", котре в тім часі офіціально занималося веденням воєнного шпиталя для українських жовнірів (пізніше на приказ властей і для жовнірів инших націй) і фактично вечерями гуртувало в своїм ключовім льокали широку київську українську громаду. До нас, Галичан, політичних в’язнів царського правління відносилися з незвичайною прихильністю, вишукували нас - особливо пані і панни по тюрмах, помагали, чим могли, виєднували самі або через других для українських політичних в’язнів заложників з Галичини і Буковини ріжні полекші, і неодного вирвали в тюрми на свободу.
Так провів я в Київі час до половини лютого 1915 р. Тоді прийшов приказ вивезти мене в Сибір, але в завдяки знайомствам виєднав собі дозвіл виїхати до Вологди, губерніального 40-тисячного міста.
Через якийсь час прийшов наказ, щоби я виїхав до якогось провінціонального місточка - було се в червня 1915 р. І я боячися, щоби врешті не повезли в єнісейську губернію, за порадою латинського пароха в Рибінську (містечко повітове в ярославській губернїі), з котрим познайомився в Вологді, рішився виїхати до Рибінська. Тут проживав я в домі лат. пароха, незвичайно добродушного і учинного старика - нині вже покійного, заживаючи подібно, як в Вологді повної особистої свободи. В сім місци мушу зазначити, що Католицьке духовенство в нейтральних російських губерніях - по нації Білоруси, Литовці, Поляки, Німці відносилося до нас греко-католицьких священиків з глибоким поважанням, виеднувало нам всякі полекші і не одному з нас сталося в дійсній пригоді. Тут по раз перший став я правити богослуження в каплици. Про події в Росії знав я з рос. і польських часописів.
З митрополитом Шептицьким я переписувався одержував від нього кореспонденцію.
З початком лютого 1917 одержав я приємну вістку, що в обміні можу виїхати до Австрії. По полагоді формальностей виїхав я в половині лютого с. р. в товаристві поліційного офіцера до Петрограду, де по переслуханню відвели мене в тюрму «Крести" і веліли ждати до дальшого зарядження. Ту застали мене події з 12 н. ст. марта с. p.
Визволила мене зревольтована товпа, що вдерлася до в’язниці, обезоружила сторожу і пустила на волю всіх в'язнів. В в’язничні мури долітали відгуки стрілів з вулиці. В'язнична сторожа зникла, але я разом з львівським лікарем д-ром Ціоном, котрий разом зі мною їхав в обміні до Австрії, переночував ще в шпитальнім в’язничнім павільоні і другого дня під проводом політичного в’язня - від 10 літ - колишнього студента медицини Ерастова, удався до американського посольства, де пробував я через два тижні, коли перепровадився я до палати єпископа Цєпляка. Тут стрінувся я з митроп. Шептицьким, котрий з кінцем н. ст. марта приїхав в Петроград і замешкав рівно ж в палаті єпископа Цєпляка.
Пробуваючи ще в американськім посольстві, віднісся я листовно до одног з видніших петроградських Українців, п. Могилянського, щоби мене відвідав. Сей справді се зробив і через него запізнався я з всіма виднішими петроградськими Українцями, а окрема з головою петроградської української громада п. Лотоцьким, в котрого домі був я кілька разів сам, а раз з митр. Шептицьким.
Бачучи на власні очі петроградську сегорічну революцію і чуючи оповідання очевидців і її активних учасників, можу ствердити, що царизм повалили українські солдати, бо гвардійські полки в Петрограді, що дали почин революції і новому ладови в Росії, складаються в величезній більшости з Українців. Сего історичного факту не оспорюють навіть російські часописи.
Революція змінила вигляд Петрограду. Зникли давні поліцейські, котрих значну частину перебито, Петроградом правлять солдати і робітники.
Замітили зрив українського життя в Петрограді. Уряджено величаву українську маніфестацію, в якій взяло участь понад 20.000 людей, в тім більша половина українських солдатів-гвардійців з українськими синьо-жовтими відзнаками і українськими прапорами. Основано цілий ряд українських організацій - став виходити укр. соц.-дем. тижневник «Нове життя». Був я разом з митр. Шептипьким на Шевченківськім концерті і на укр. соц.-дем. вічі. Митрополита витали всюди з незвичайними почестями.
Невдовзі по своїм приїзді до Петрограду митр. Шептицький тяжко занедужав на перестужу і тяжко недужий перележав около три тижні. В часі недуги навідувалися до него щоденно українські депутації, а студенти і курсистки приносили йому китиці живих цвітів. Приїзд митрополита був наче тріюмфальним видом, особливо велику і гарячу овацію вробили Йому Українці-солдати при приїзді на двірці і на улицях міста. Митр. Шептицький, що ходить тепер в студитській рясї, підперезаний звичайним ременем, схуд значно, посивів і похилився. Послідні події в Росії, і величезне відродження України зробили на него велике вражіння. До свого окруження і в листі до петроградської української громади, висланім на адресу п. Лотоцького, висказав, що він, син великого доси поневоленого українського народу, радби терпіти в в’язниці до кінця життя, щоби тільки оглядати воскресення українського народу, що отсе тепер наспіло.
Самозрозуміло, що митр. Шептицький, з котрим я разом мешкав до 13 н. ст. мая с. р. (секретарем митрополита є о. Володимир Гоцький, парох з Колоденця, пов. Жовква), по своїм видужаню нав’язав зносини в урядовими кругами. Був у міністра Керенського, президента міністрів кн. Львова, тодішнього міністра заграничцих справ Мілюкова, обер-прокурора Святійшого Синоду кн. Львова і ин.
Предметом нарад, була справа признання греко-кат. церкви в Росії і повної для неї свободи. Теперішнє правительство узнало греко-кат. церкву, прирекло усунути православну агітацію в Галичині, позволити на поворот до зайнятої части Галичини і Буковини греко-кат. українських священиків, вивезених в Росію, і на творення греко-кат. парохій в самій Росії. Митрополит зорганізував вже церковну тимчасову управу, іменуючи для занятої части львівської архієпархії генеральним вікарем о. Бонна, зукраїнщеного Бельгійця, що від ряду літосів в Галичині; з митрополитом відбув він за мого побуту в Петрограді нараду, подаючи йому дані про теперішний стан греко-кат. церкви в Галичині. Для Станиславівської єпаріії іменував митр. Шептицький генеральним вікарієм о. Миколу Теодоровича, парохя з Пробіжної коло Гусятина. Рівночасно зніс митрополит Григоріянський календар, заведений мин. року єпископом Хомишином.
В часі мого побуту приїхав до Петрограду по інструкції новоіменований Генерал-губернатор окупованої Галичини і Буковини Дмитро Дорошенко. З ним відбув митр. Шептицький кілька довших нарад. Власть Дорошенка є ширшою як власть кол. Генерал-губернатора Бобринського. Урядовий осідок його є на разі Чернівці. Власти його підлягають губернатори в Чернівцях і Тернополи. Ген.-губ. Дорошенко, перший укр. політичний адміністратор, мав зукраїнізувати публичне життя на своїй области. Губернаторами начальниками ПОВІТІВ і їх помічниками мають бути тільки Українці. Урядова мова українська.
Шкільництво має одержати український характер. Місцева самоуправа має бути в руках Українців-Галичан. Знаю, що за мого побуту в Петрограді були слідуючі Українці бурмістрами: Іван Боднар, проф. учит. семинарії в Тернополи, Леонтій Кузьма, проф. української мови в Коломиї і Антін Крушельницький, директор укр. гімназії в Городенці, без сумніву, що і в інших містах бурмістрами стали тепер Українці.
Українізування адміністрації переводиться тепер у всіх українських губерніях. Губернатором Волині іменований адвокат з Києва Вязлов, Поділля – професор з Одеси Маркевич, Чернигівщини – адвокат Шраг з Чернигова і т. д., всі заслужені українські діячі. Національна організація Україні іде нечувано скоро і обхопила всю українську полосу від Припяти по Дон і Чорне море. Навіть на Сибіри переводять українську організацію і здобувають громадські управи. Українці в армії сильно зорганізовані і українська організація обіймає доси около міліона солдатів. Політична автономія України запевнена.
Відізвалися також і галицькі москвофіли. До Петрограду прибули депутація галицьких москвофілів з Ростова-над-Доном (о. крил. Пакиж зі Львова, о. Давидович зі Львова і о. Ольшанський з Честинь, пов. Жовква). Робили заходи, щоби митрополит іменував о. Пакижа ген. вікарієм, з чого очевидно не вийшло нічого. Нарід не хоче повороту москвофілів священиків, а православних батюшків усуває. Ген.-губернатор Дорошенко є рівнож противний поворотам москвофілів-священиків.
Про окремий мир з Німеччиною ніхто в Росії не хоче чути. Є сильна струя за миром, але загальним.
Міністер війни Керенський докладав заходів перевести організацію apмії. Оскільки це йому хоч в части вдасться, треба читслитися з російською офензивою.
Дня 1З мая с. р. виїхав я з Петрограду і по однотижневім побуті на границі, де нас здержали, через Швецію і Німеччину приїхав я до Відня, а звідси до Львова".
Є се коротенький начерк оповідання о. д-ра Юрика. Засадничий його погляд на теперішні події на Україні є той, що в Росії Українці так тепер скріпилися, свідомість і організація так поширилися, що ніяка реакція вже нашого життя не придавить.
С.Б.
Немає коментарів:
Дописати коментар