четвер, 2 вересня 2021 р.

Береза Роман. Гаварецький глек (із циклу оповідань "Гірські небилиці")

Береза Роман. Гаварецький глек (із циклу оповідань "Гірські небилиці")
Якщо б запитати кого, як називаються найнижчі гори в Україні, то відповідь мала б бути однозначною – Гологори. І це – цілковита правда. Бо ці невеликі узвишшя, що простягнулися пасмом завдовжки усього у сорок п’ять кілометрів на північному заході Подільської височини поміж приток Дністра та Західного Бугу, не дивлячись на свою скромну височінь є справжньою окрасою південної частини Львівщини. Вершиною Гологорів є гора Камула, яка сягає усього 471 метр над рівнем моря. Славиться ця скромна за своїми вимірами гора тим, що довкруж її підніжжя здавна прослалися такі славні поселення, як Струтин, Золочів, Словіта, Вороняки, Перемишляни й багато інших, кожне із яких внесло свою яскраву лепту в історію галицького краю.

Та, попри це, справжньою оазою у цьому місці є невеличке сільце під назвою Гавареччина, яке відоме багатьом, завдяки неперевершеним виробам з чорної кераміки, яка за своєю красою, фантазійністю та вишуканістю не має аналогів в усьому світі.

Втім, легенда-билиця, у змісті якої таїться справжня історична правда про походження цього виду кераміки, здатна відкрити для допитливих туристів, істориків та дослідників-краєзнавців чимало сторінок, що із плином часу припорошилися забуттям. А для читача, який довідується про цей казковий край вперше, ця історія стане справжнім відкриттям і обов’язково покличе його у подорож, царина якої є оповитою справжнім дивом, у котрому й досі струменіє невгасимий дух історичної величі і незнищенності людського таланту.

А розпочалася ця історія у славній місцині під назвою Білий Камінь ще у другій половині XVIIІ століття. І, хоча перша згадка про поселення під цією назвою датується 1493 роком, а згодом у літописах Білий Камінь згадується, як одне із сіл Галичини, яке чи не найбільше потерпіло від набігів турків та інших завойовників, усе ж, у 1611 році, завдяки старанням князя Юрія Корибута, що походив з українського роду Вишневецьких, у Білому Камені був збудований розкішний палац-фортеця, який відразу ж після закінчення будівництва перетворився на одну із найпривабливіших магнатських резиденцій краю.
Не зайвим буде згадати, що у різні часи в Білокамінському замку зупинялися, відпочивали і полюбляли проводити своє дозвілля такі вінценосні особи, як польський королевич Владислав, польський король Владислав IV Ваза із королевою Польщі Марією Луїзою, польський король Ян ІІ Казимир, князь Михайло Вишневецький, український художник-іконописець Іван Руткович, нідерландський мандрівник Ульріх Вердум й багато інших відомих владців, воєначальників та іменитих осіб. Зрештою, нагадаймо про те, що саме у замку Білого Каменя, 29 вересня 1640 року народився король Польщі, правитель Речі Посполитої, Великий князь Литовський, Великий князь Руський Міхал Томаш Корибут Вишневецький.

Утім, вже у другій половині XVIIІ століття, коли володіння замком перейшло від роду Вишневецьких до роду Жевуських, скінчилася історія розвою цієї славної споруди і настав час її занепаду і руїни.

Однією з останніх родин Жевуських, яка володіла замком було подружжя львівського старости Карла Станіслава Радзивіла, котрий увійшов в історію східної Галичини, як мечник литовський, староста львівський і воєвода віленський. Його дружиною була Тереза Кароліна Жевуська, чарівна та, водночас, нестримно розпутна.

Користуючись частими від’їздами свого чоловіка у справах служби, Тереза відчувала себе повноправною володаркою усього замкового обійстя. Її дії нерідко викликали обурення та відчайдушний спротив мешканців Білого Каменя, позаяк межували із жорстокістю і неприхованою неприязню до місцевих мешканців та навіть безмежним самодурством цієї хтивої жінки.

Особлива нелюбов Терези зосередилася на місцевих гончарях, які передавали своє унікальне мистецтво виготовлення глиняного посуду із роду в рід. Вироби білокамінських майстрів кераміки з часом зажили слави в усьому краї, а придбати та мати їх у своїй господі вважали за неприховану погорду як представники простого люду, так і найвеличніші вельможі в усій Україні, Речі Посполитій, рівно ж, як і далеко за межами цих держав. Бо ж, маючи глечик, макітру чи кухлик, зроблені білокамінськими гончарями, люди свято вірили, що молоко у цій посудині зберігатиметься якнайдовше, тісто легко замішуватиметься і ставатиме найпухкішим. А, напившись води із горнятка роботи гаварецьких гончарів, кожен з ковтками води переносить у своє тіло непохитне здоров’я і вічну молодість.

Втім, непередбачувана у своїх думках Тереза мала свої підстави не любити місцевих гончарів. Жінка вважала, що природні поклади білого каменю, якими славився довколишній край і за яким приїжджали сюди будівельники, зодчі та архітектори з усіх кінців світу, саме через чорний дим гончарних печей може втратити свою привабливість і вартісність.

Коли ж, після чергової закладки гончарями глиняних виробів у печі, місто знову оповив густий чорний дим, терпець Терези кінцево урвався. Жінка загрозою смерті наказала усім гончарям впродовж трьох днів покинути Білий Камінь і його околиці і переселитися, щонайменше, за п’ять – сім кілометрів на північ від міста й осісти там на одній із безіменних гологірських вершин. При цьому, додала Тереза із гнівним прокляттям і своє побажання, щоби у тому новому поселенні гончарів ніколи, на увесь вік, не було збудованого жодного храму, школи чи іншої важливої споруди, окрім осель, у яких доживатиме свого останнього дня кожен із вигнанців. А ще, до усього цього, навела розлючена Тереза страшне своє закляття, за яким у виселених нею гончарів на новому місці їхнього проживання не зможуть бути зачаті діти. А, якщо таке й станеться, то буде то потомство кволим та хворобливим і приреченим на швидку і неминучу смерть. Тож, за кілька десятків років, за жорстоким задумом Терези, в усьому білокамінському краї, на превелике її щастя, не зостанеться жодного огидного їй гончаря. І буде так доти, доки пануватиме на цих землях великий і шляхетний рід Жевуських, - скінчила свою гнівну промову перед гончарями Тереза.

Із невимовним сумом сприйняли цю звістку від своєї володарки усі гончарі. Зібравшись на віче поблизу хати найстаршого за віком і найвдатнішого за розумом та найталановитішого за своїм мистецьким хистом майстра Теодора Сушанського, схилили свої голови та слухали вони оповідь старійшини про вимушену розлуку із рідним для них усіх краєм, що чекала на них під знаком смерті.

-Не маємо іншого виходу, як іти у той край на який вказала нам жорстока Тереза, - тихим від жалю, але чутним для усіх голосом закінчував свою промову Теодор. Відчуваю нерозрадний смуток кожного із вас. Адже, усі ви є свідомими того, що нам наказано полишити землю, з якої зросло наше родинне коріння і в якій містяться могили наших пращурів. Та маю надію на те, що й там, на тому узвишші, де зараз господарюють зграї гав і гайвороння, усі ми купно спроможемося налагодити нашу гончарну робітню. Тож, не гаймо часу, і вже завтра на світанку вирушаймо на землі нашого вигнання. Та, сподіваюся, браття, що завдяки нашим роботящим і невтомним рукам, вже, за якийсь час, ця земля перетвориться на не менш квітучу і прекрасну, ніж та, яку ми завжди любили у милому нашому серцю Білому Камені.

Як вирішили, так і вчинили. Із першим світанковим серпанком, що мальовничо заграв над гологірським кряжем із Білого Каменя та усіх його усюд, на північ вирушили хто на возах, хто й сам запряжений у колісні ноші, а хто й пішою ходою - усі білокамінські гончарі, забравши із собою усе причандалля своєї ремісничої справи. Усім їм услід лише розгублено глипали своїми вікнами враз покинуті і спорожнілі оселі, на які увесь цей майстровий люд не посмів зоглянутися, хоча б на мить. Бо знав, що, як хто із них припуститься цього, то його серце трісне від розпуки, болю і невимовного жалю…

Єдиними, хто відмовився слідувати разом з громадою у місце нового поселення були два юнаки Гринько і Оверко. Про своє рішення хлопці оголосили ще звечора, відразу ж після ради, яку зібрав Теодор Сушанський. Свою відмову іти з усіма юнаки пояснили тим, що вважали Терезу за сувору, проте справедливу правительку, котра не здатна на те, щоб залишити на поталу відданих їй своїх найвірніших посполитих. А тому, як тільки-но наступного ранку останній віз громади щезнув за горизонтом, Гринько і Оверко подалися у замок, сподіваючись засвідчити свою непохитну відданість ясновельможній Терезі і вступити на службу до своєї пані.

А тим часом, із зупинками та перервами на відпочинок, цілий день йшли гончарі до обійстя, що було їм вказане Терезою. А діставшись визначеного місця, побачили, що на тому пагорбі нічого, крім густого лісу та крикливого гайвороння немає. Саме через це нарекли прибульці нову свою осілість Гавареччиною. За якийсь час, оговтавшись після дорожньої втоми, взялися розчищати ліс і зводити перші землянки, які згодом мали перерости в придатні для їхнього подальшого життя і праці житла.

А вже після цього, над Гавареччиною здійнялися перші цівки густого, чорного диму, який звивався з коминів щойно збудованих печей. А, відтак, простяглися від села в усі сторони світу шляхи-дороги, якими гончарі везли свої вироби на продаж. А, повертаючись із тих доріг у новопостале село, яке вже для багатьох із них відчувалося рідним, привозили у свою домівку немалі гроші, а разом із ними й усілякий крам, придбаний на ринках Золочева, Бібрки, Перемишлян та Львова.

Особливою радістю для усіх гончарів стало і те, що довкруж Гавареччини було чимало покладів унікальної чорної глини, яка, як жодна інша, була піддатливою до обробітку, стійко витримувала жар печей, а вироби, зроблені із неї, у своїй задимленій чорноті нагадували самим майстрам про колись покинутий ними край, а тому завжди слугували для усіх гаварецьких гончарів та їхніх родин непорушною пам’яттю про минувшину.

Зрештою, не минали гаварецькі керамісти і ринку, який кожного вихідного чи святкового дня розкладався у центрі незабутнього для них Білого Каменя. При цих торгах не забували гончарі відвідати колись покинуті ними місця, домівки та цвинтарі і хоча б на коротку мить отримати можливість знову перенестися у своїх споминках у той щасливий час, якого їм уже було не повернути.

Вертаючи із Білого Каменя, привозили гончарі у Гавареччину усі новини, якими жило колись покинуте ними місто. А, через це, ні для кого із гавареччан не було таємницею, як простий люд Білого Каменя та його околиць все більше страждав від нових і нових жорстоких витівок володарки замку, через що їхня лють і ненависть до Терези Жевуської невпинно зростала.
Чутки про розгульний тип життя владної жінки, із швидкістю вітру, ширилися краєм. А розповіді про хтиві утіхи магнатки, які, вочевидь, надходили від прислуги замку, сягали іноді такої фантазійності, що простому смертному повірити у них не видавалося за можливе.

Зокрема, не становило таємниці те, що задля ще більшої пікантності в організації своїх розваг, Тереза нерідко запрошувала із самого Львова головного ката, який за немалу платню від неї мусив стояти біля дверей покою пані і за її першим наказом стинати голову кожному, хто посмів не задовольнити її плотську хіть або ж не вповні зумів розділити її розмови, жарти та будь-які інші витребеньки.

Довідалися гавареччани й про те, що одного із їхніх колишніх односельців Гринька, саме того, котрий, затьмарений облудною добротою Терези, присягнув їй на вірність та відмовився слідувати з громадою до нового місця перебування, спіткала гірка участь. Бо ж, саме після того, як у розпалі однієї із забав Тереза взялася спокушати юнака принадами свого тіла, від народження богомільний Гринько навідріз відмовився від цих сороміцьких домагань своєї пані. Через що, львівському катові довелося на очах у всіх гостей філігранно виконати свою професійну справу. І коли, під загальний плескіт долонь та оглушливий регіт присутніх, стята голова бідолахи покотилася до ніг господині, усій прислузі, яка стала підневільним свідком усього цього жахіття, здалося, що із колишнього раю білокамінський замок перетворився на справжнісіньке пекло.

Не менш розпачлива доля спіткала і другого відступника громади – Оверка. Після того, як високий на зріст, вродливий юнак із пишною білявою шевелюрою на голові, так само, як і його побратим Гринько відмовив Терезі у задоволенні її плотської хіті, розлючена цією відмовою пані звеліла прислузі скрутити Оверка, помістити у спеціально виготовлену і міцних металевих прутів клітку та підвісити її разом із бранцем на одному гаку із центральною люстрою у своїй спальні.

Як тільки-но страшний наказ Терези було виконано, впродовж наступних двох тижнів, приголомшений Оверко перетворився на загнаного у безвихідь свідка усіх любовних утіх Терези, які не припиняли відбуватися на очах юнака вночі та вдень. Врешті-решт, психіка молодика, не витримавши усіх знущань та наруги, покинула мозок Оверка, залишивши після себе непоправне божевілля. Як тільки це сталося з Оверком, прислуга вивезла його у глибочінь лісу і покинула на догоду тамтешній дичині.

Про всі ці трагічні новини, що не переставали долітати із Білого Каменя у Гавареччину із кожним новим поверненням з торгів гончарів ставало відомо і Теодорові Сушанському. Не розрадно засмучувався старий гончар, коли його серце і думки знову і знову ятрили ці невеселі звістки. Та, попри це, найбільше гнітились роздуми майстра від того, що ось уже більше року минуло з того часу, як його громада оселилася в Гавареччині, а у молодих пар ще не народилося жодного немовляти. А ті, які, вряди-годи, таки з’являлися на світ, були відразу мертвими або ж не подавали ознак здорового розвитку. Старий Теодор пам’ятав прокляття Терези, а усе ж не сподівався, що воно матиме такі нелюдські наслідки.

А, попри це, дивувало літнього Сушанського і те, що тільки в одній сімї – Вислинських – хлопчик, який народився у дев’ятому місяці після переїзду громади з Білого Каменя, на відміну від усіх своїх, дещо старших ровесників, ріс жвавим, здоровим і веселим. Здавалося Теодорові, що з’ява на світ цього малюка стала останнім дарунком природи для усіх гавареччан. Після чого в усіх сім’ях наступило цілковите затишшя немовлячих голосів. З цього приводу Теодор мав свої міркування, а, щоби остаточно переконатися у своїх здогадках, подався до Вислинських на відверту розмову, під час якої й остаточно підтвердилися здогадки старого. Сім’я розповіла старійшині, що їхній малюк був зачатий в останню ніч перед виселенням із Білого Каменя, а тому, прокляття Терези на його народження не подіяло. На додачу, щоби навколо звичних імен, що були поширені у краю, не вчинив хто якого наговору. Назвали Вислинські своє дитинча призабутим староукраїнським іменем – Танасієм. Вибір саме цього імені для малюка підказала батькам стара повитуха, яка і приймала пологи у породіллі. Сама ця повитуха була за походженням гречанкою. Як опинилася у галицькому краї й сама толком не знала. А, попри це, свято вірила у магію імен. А тому знала, що українське ім’я Танасій є похідним від грецького Афанасій, що у перекладі з грецької означало – «безсмертний». Тому переконала батьків малюка, що звучання цього імені зазнає безсилля від будь-якого прокляття, пороблення чи відьомського навіювання.

Тож, довідавшись для себе про новину, праведність якої і без того крутилася у здогадках Теодора, наважився старий заглянути в ночви, у яких ніжилося тільце жвавого Танасія. А, заглянувши у глибочінь широко розкритих очей малюка, відчув старий у них якусь невимовну силу і міць.
Ще більше засмученим того вечора повернувся додому Теодор. Дорогою одна-єдина думка ятрила міркування Сушанського, а у ній тверде переконання, що зняти прокляття із односельців зможе тільки смерть ненависної Терези. Та от, як цього домогтися? Адже, відомо, що ця примхлива пані вже здавна оточила свій замок з усіх сторін потужною охороною, здолати яку при допомозі вил, граблів та сокир простому людові буде несила. Із цими важкими думками й відійшов старий до нічного спочинку. А уві сні з’явився чоловікові білий голуб, який людською мовою розповів Теодорові несолодку правду.

-Якщо не знімете прокляття злої Терези, то увесь ваш славний рід гончарів припинить своє існування вже через кілька десятків років. Цю непросту справу може здійснити тільки один представник вашої громади, той, що розпочав своє життя в лоні матері останнім, коли усі ви ще жили на своїх правічних землях.

-Але ж він ще є зовсім маленьким, - мало не вигукнув у відповідь птахові Теодор.
-А у цьому вам зарадить тільки одна жінка, яка мешкає на вершечку, узгір’я, що височіє над Гавареччиною, - тихо відповів голуб.

Після цих слів збудився зі сну Теодор. А, вставши з ліжка, недовго збираючись, рушив на узгір’я, що височіло над Гавареччиною, у пошуках не знаної йому жінки.

Дорога до хати незнайомки виявилася недовгою. Та і віднайти оселю жінки виявилося неважко, бо вона була єдиною на усьому узгір’ї. Зрештою, хатою назвати цю перекошену і врослу у землю аж по самі вікна оселю, із першого виду, Теодорові видавалося перебором. Підійшовши вже майже впритул до домівки, чоловік звернув увагу на те, що усі вікна будівлі є позатулювані якимось ганчір’ям. Увійшовши в хату, Теодор опинився у непроглядній темені. Єдиним порятунком від тієї чорноти стала, хіба-що, вузенька цівка, що йшла від вогника каганця, який стояв посеред столу кімнати і у світлі якого ледь проглядалися контури старечого обличчя господині домівки.

Легким кивком голови жінка подала знак Теодорові, аби він сів на ослінчик супроти неї. Не чекаючи дозволу на початок розмови, Теодор обережно почав свою оповідь про біду, пов’язану із прокляттям Терези та про дивний сон, який побачив цієї ночі.

Мовчазно вислухавши кожне слово Сушанського, стара, після тривалої мовчанки, нарешті, заговорила. Тембр її голосу нагадував скрип вже давно не змащеного колеса до воза. Та, попри це, кожне слово старої чітко карбувалося ледь вловимим порухом її губів та нижньої щелепи.
-Врятувати мешканців Гавареччини здатен тільки той, хто останнім був зачатий ще під час вашого перебування у Білому Камені. А на те, що він ще є зовсім маленьким – не зважай. Візьмеш зілля, яке я зараз тобі дам, віднесеш його батькам малюка. А вони нехай увечері покладуть його на підвіконня кімнати, у якій спить їхнє дитинча. У тому зіллі – найкращий збір м’яти і чебрецю, який тільки можна віднайти на наших гологірських луках. Запах м’яти найбільше полюбляє добра бабуся Дрімка. Щовечора її дух приходить в кожну хату, де є маленькі дітки. Для них вона співає своїх неповторних колискових пісень, вслухаючись у які, дітки швидко засинають. А, заснувши, пірнають у неповторні та солодкі сни. Чебрець у цьому зіллі привабить Дрімку до співу над колискою малюка особливих співанок, які не по днях, а по годинах нададуть йому швидкого зростання і наділять його небувалою силою.

Слухаючи стару, Теодор єдине, на що зміг спромогтися, то тільки на те, щоби задати їй одне-єдине запитання:
- А як же дістанеться той малюк, коли виросте у подвір’я замку? І, зрештою, якою зброєю він зможе здолати чільну охорону, що вдень і вночі завжди знаходиться біля неприступної Терези?
-Як малюк, коли виросте, дістанеться замку, - запитуєш ти мене?, - проскрипіла у відповідь стара. Дивно се мені чути, чоловіче. З виду, бачу, що ти вже немолодий, а тями у житті так і не збагнув. Адже, в руках усіх ваших гончарів таїться велике мистецтво. Усі ви є здатними створювати небачений світом глиняний посуд. Отож, сотворіть велетенський дзбан, а, зробивши його, підкотіть темної ночі під ворота замку, після цього, як тільки-но настане світанок, посадіть у той дзбан свого витязя і не забудьте покласти йому до рук сталевий меч, перед помахом якого у міцних та покликаних на добре діло руках, не вдалося встояти ще жодному супротивникові. Через три дні від сьогодні у Білому Камені проводитимуть пишне святкування із нагоди вшанування пам’ятної дати, під час якої у фундамент величавого костелу Внебовзяття Пресвятої Діви Марії – першого каменю. Дійство буде, правдиво, пишним, бо цей костел, відколи його вперше відвідала Тереза, під час кожної мші справляє на неї незабутні відчуття. Жінка свято переконана, що тільки у цьому костелів вона здатна відчути Бога. Отож, з нагоди свята подаруйте місту отой велетенський дзбан, в якому причаїться ваш витязь… А далі... На цих словах стара, чомусь, враз зупинилася…
-Що далі, жінко?, - несміло перепитав Теодор.
-А далі усе станеться само собою, - ще більше прищуривши свої очі, завершила думку стара.
-А-а-а, де ж ми маємо віднайти того переможного меча?, - ледь перевівши дух, насмілився запитати Сушанський.

У відповідь на це запитання стара хрипло розсміялася. У тому сміхові жінки, як здалося Теодорові, у її горлі враз захрипіла кожна жилка, бронха і мигдалина, та із такою гучністю, що чоловікові аж стало моторошно.
-Той меч, чоловіче, лежить зовсім близько від вашого села. Він є захованим у землі, що вже віками вкриває, немов пухкою периною, кореневище наймогутнішого в усьому лісі дуба, що росте вже кілька століть поспіль біля витоку із землі нашої славної і дужої ріки – Західного Бугу.
Вже й не стямився Теодор, як знову опинився посеред білого світу. Він мерщій поспішав у село. Про щойно закінчену зустріч із тією химерною старою чоловікові нагадував, хіба-що, духмяний оберемок зілля, який міцно обіймала його долоня. А ще той хриплий та скрипучий сміх жінки, який не виходив із голови і, як здавалося Теодорові, от-от розірве на шматки його мозок.

Думки, які невідступно переслідували Сушанського дорогою наздоганяли одна одну. А чи й справді виросте отой малюк? А коли виросте, то чи вдасться відшукати для нього отой переможний меч? І найголовніше - як створити отой велетенський глек, у якому міг би вміститися отой дужий витязь, який мав вирости із Танасія? Адже, для такої роботи у селі немає жодного гончарного круга, рівно ж, як і жодної печі, яка б відповідала заданим розмірам? А глини… Скільки ж то глини потрібно наносити у село, щоби спорудити такий гігантський глек?, - прискорюючи ходу, не переставав розмірковувати Теодор.

Щойно діставшись села, попрямував Сушанський до хати Вислинських. Без зайвих роз’яснень наказав покласти на підвіконня принесене ним зілля, а після того рушив до своєї хати, дорогою скликаючи до себе на подвір’я усю громаду села. А як усі зійшлися, коротко розповів селянам, яка непроста робота чекатиме на них.
Уважно вислухавши свого старійшину, гавареччани, без зволікань, приступили до виконання завдання, від успіху якого залежала їхня подальша доля. Спочатку гончарі-чоловіки взялися монтувати велетенський гончарний круг, збиваючи докупи усі менші за виміром, які тільки були у їхніх господарствах. Жінки приступили до перекладання стінок печей, щоби у їхнє нутро зміг вміститися отой глек-велетень. А хлопці та дівчата почали з усіх-усюд села зносити діжками та відрами глину, якої мало не забракнути для спорудження гігантського глека.
Три ночі і три дні трудилися гавареччани над створенням найбільшого глека, який за їхнього життя притраплялося їм не те що бачити, а навіть уявити.

Не полишав сільський люд роботи й тоді, коли вже наступного дня Гавареччину облетіла дивна новина – малюк у сім’ї Вислинських вночі, під час сну, почав рости, та так швидко, що його батьки ледь устигли розібрати колиску та перекласти його на своє просторе ліжко. Неочікуване хвилювання односельців заспокоїв Теодор, давши зрозуміти їм, що так відбуватиметься ще дві наступні ночі.

А вже на ранок третього дня від початку роботи над глеком невимовна радість обійняла усіх гавареччан. Адже, вийнявши свій заповітний глек із печі, усі аж завмерли від побаченого ними неочікуваного дива. Бо перед їхніми очима на перших променях вранішнього сонця цей глиняний велет-красень заіскрився таким блиском, такими фарбами, що, як здалося усім, цей відблиск світла, що зринав увсебіч від лискучої поверхні глека був здатен освітити чи не усю землю.

Наступним потрясінням для усіх гавареччан стала звістка про те, що малюк Вислинських, в пору із завершенням роботи над глеком, виріс і перетворився у справжнього витязя – високого і дужого парубка, з краси обличчя якого можна було милуватися і милуватися.
Довідавшись про цю новину, організував Теодор із числа найдужчих молодиків села гурт і, прикликавши до цього гурту сина Вислинських Танасія, рушив до села Верхобуж, в якому било джерело, із якого брав свій початок Західний Буг.

Діставшись джерела, усі без труднощів розшукали старого дуба. Адже дерево було товстезне у своїй кроні і вище за усіх інших своїх лісових побратимів. Втім, поглянувши на кремезного дуба, Теодор пройнявся сумнівом. Чоловікові здалося, що, якщо б навіть усе село зійшлося сюди, а, можливо, ще й увесь люд з довколишніх сіл, то й тоді, усім їм вкупі, мабуть, не вдалося б, не те що зігнути цього дуба, а хоча б злегка нахилити його. А, що вже й мріяти про те, щоби піднести його розлоге кореневище, під яким причаївся непереможний меч?

Та, попри ці сумніви, молодики взялися нагинати дуба, з надією, за будь-яку ціну дістатися його підкореневого сховку. Втім, попри усі зусилля чоловіків, кремезний дуб, у відповідь, навіть, не ворухнув жодним із своїх листків.

Можливо, муки отих чоловіків тривали б ще дуже довго, якби у справу не втрутився Танасій. Бо ж, як тільки-но дужі руки парубка вп’ялися в крону дуба, дерево, на диво, слухняно похилилося, а з-під його розлогого коріння блиснуло лезо заповітного меча.

Побачивши блиск зброї, чоловіки кинулися виривати меч із тісних обіймів кореневища дуба. Та тільки усі їхні зусилля виявилися марними. Меч, у відповідь їхнім старанням, тільки продовжував виблискувати своїм лезом, ніби, глузуючи, із вже добряче натомлених хлопців, оскалом своєї срібносяйної наготи.

Побачивши розгубленість побратимів, Танасій підійшов до підкореневої заглибини і одним порухом руки дістав із її нутра прихований меч. Як тільки-но підняв Танас звитяжного меча над собою, усі завмерли, побачивши, як цей стальний красень почав виблискувати своїм вістрям на сонці, при цьому, примножуючи кожен сонячний промінчик на міріади іскринок, які вражали своїм сяйвом і фарбами.

Окрилені успіхом повернулися молодці на чолі з Теодором у рідне село. А, як над Гологорами стало сутеніти і на їхній хребет повільно почало опускатися несміливе надвечір’я, почали гавареччани готуватися до переміщення новоспеченого ними глека до мурів білокамінського замку.

Коли ж очікуваний час настав, помахом руки подав Теодор Сушанський змахом руки знак про початок ходи.

Спочатку без труднощів долаючи ще легку темінь вечора, люд із надзвичайною обережністю, періодично змінюючи один одного, несли глек добре знаною для них дорогою. Набагато важче для них стало продовжувати свою ходу, коли підніжжя Гологорів міцно охопила непроглядною темінню густа ніч. Боязнь того, що найменше зіткнення будь-якої частини глека, бодай, із найменшим камінчиком, може стати фатальним у здійсненні їхнього задуму впродовж усієї дороги не покидала селян. Чималою підмогою у цей непростий час доби для гавареччан став відблиск зір, що із неба торкались леза меча, держак якого міцно стиснула долоня Танасія. Освітлена тим зоряним відблиском дорога видавалася для усієї громади вже не такою складною і підступною.

Вже ближче до мурів замку на допомогу гавареччанам прийшли мешканці Білого Каменя. Адже звістка про намір помсти ненависної усім Терези підняла і їх. А тому білокамінчани, щоби облегшити пересування велетенського глека, щедро обклали соломою розлогого драбинястого воза і, поклавши на його долівку посудину, повезли її у напрямку замку, при цьому, навіть, не довіряючи упряж коням чи волам. Бо ж у цю упряж почергово, змінюючи один одного, запрягалися самі містяни, та з небувалою обережністю, крок за кроком, рухали воза із коштовним глеком майже впритул до вхідної брами замку.

Нарешті, діставшись добре знайомих мурів, людям притрапилася можливість на короткий перепочинок. Цей перепочинок виявився дуже коротким. Бо вранішнє небо над замком вже стало роздувати свої щоки багряним серпанком щойно народженого, ще зовсім немовлячого сонця. А тому, оговтавшись, люд почав розбирати драбинясті побічні воза і прикладати їх до боків глека. Щаблями цих драбин Танасові потрібно було дістатися верхнього отвору посудини. Після того, як парубок опинився у середині глека, найдосвідченішим із гончарів належало закрити отвір, перед тим густо змастивши його стінки заздалегідь приготовленою сумішшю, до складу якої, окрім розрідженої глини, змішаної із смерековою живицею, входили білки із трьох десятків курячих яєць.

Коли ж все було закінчено, люд принишк в очікуванні відкриття головної брами замку і оголошенні дозволу на провіз усього краму для завчасного його розставляння на центральній площі перед початком свята.

Нарешті, коли брама замку зі скрипом заїжджених ланцюгів таки піднялася угору, увесь люд неквапливою ходою посунув у глибину замкової площі. Охорона, яка з веж замкових мурів байдуже спостерігала за усім, що відбувалося внизу, у відповідь, хіба-що ледь помітно усміхалася, а то й відверто позіхала, не приховуючи, при цьому, своєї безучасності до дійства, яке їх зовсім не стосувалося.

Втім, коли перед очима охоронців раптово показався велетенський глек, варта враз ожила. Хтось із стражів порядку навіть здійснив порух, щоби перетнути рух майстрів, які на спеціальних ношах вже були готовими внести глек у браму. Та, вчасно зорієнтувавшись, мудрий Теодор вигукнув на повні груди стражам:
- Цей величавий глек – дарунок від гаварецьких гончарів для нашої ясновельможної повелительки пані Терези!

Вигук Теодора підхопили усі гавареччани. А до їхнього гулу доєдналися голоси чи не усього натовпу, більшість із якого узагалі не відала, бо й не могла відати про те, що це є за глек. Усі ці люди, прагнучи чимшвидше потрапити до замкового подвір’я, бездумно почали вигукувати гасло, яке, на їхнє переконання, повинне було перетворитися для них на своєрідну перепустку, а, відтак, додатково посприяти їхньому входженню на замкову площу.

Слава! Слава! Слава!.. найяснішій і найдобрішій нашій пані Терезі!!! – із неочікуваним піднесенням скандував люд. Ця одностайна жвавість простого народу, якої охорона ніколи до цього не чула за усю свою службу, настільки збадьорила стражів, що у відповідь скандуючому люду вони, хіба що, устигали приязно усміхатися та злегка кивати лезами вийнятими з піхов шабель, рівно ж, як і дулами своїх пістолів та мушкетів.

Вже, за якусь годину після того, як увесь люд, нарешті, увійшов на замкову площу і розклав свій торговий крам на заздалегідь приготовлених для цього столах, гаварецькі гончарі закінчили встановлювати посеред площі свій велетенський витвір. А вже після цього уся площа завмерла в очікуванні з’яви ясновельможної Терези, котра ось-ось мала вийти із приміщення костелу Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, в якому вже завершувалася урочиста мша на честь великого свята. Це насторожене очікування люду було не даремним, адже торги могли розпочатися тільки після того, як володарка замку мала звернутися до усіх присутніх із привітанням й оголосити дозвіл на початок торгу.

Зрештою, за хвилину-другу так усе і сталося. Тереза, вбрана у розкішну сукню, рясно оздоблену коштовним камінням та з золотою діадемою на голові, у супроводі охорони, повільною ходою підійшла до спеціально встановленого підвищення. Зійшовши на нього, пані побачила усю величезну замкову площу, як на долоні.
Аж тут, саме у мить, коли Тереза вже була готовою виголосити перші слова свого вітання, її очі зупинилися на неймовірному глеку, який, відбиваючи рясне сонячне проміння, що суцільно покривало його усього від горловини аж до днища, а вид його не міг залишати байдужим жодного із присутніх на площі.
-Звідкіля цей фантастичний глек? – із неприхованим задоволенням у голосі запитала Тереза у старшого охорони. А той, у відповідь, тільки безпорадно розвів руками, бо ж звідкіля йому могло бути про це відомо.
Та запитання володарки почув Теодор, котрий, акурат, знаходився майже біля підніжжя підвищення, на якому стояла Тереза.
-Цей, як влучно назвала його наша велика володарка, «фантастичний глек» привезений на свято із Гавареччини – нової батьківщини вигнаних Вами гончарів, наша ясновельможна пані, - чітко і чутно для усіх присутніх промовив Теодор.
Почувши відверту і, водночас, безстрашну відповідь на своє запитання, а у ньому ненависне їй слово «гончарі»… та ще й ті, які були нею вигнані з-під мурів Білокамінського замку, Тереза зблідла. Ще за мить після цього її досі спокійне обличчя, враз, забагровіло від люті. Не тямлячи себе, жінка вигукнула:
- Ката! Львівського ката сюди! Негайно!

Доки кат зі своєю завжди нагостреною сокирою став наближатися до підвищення, Тереза, перебуваючи у нападі неймовірного шалу, вже не говорила, а майже кричала, при цьому, не стримуючи свого обурення від присутності на площі гаварецьких гончарів.
- Глек!.. Цей огидний глек ви притягнули на наше велике храмове свято!? – волала до краю розгнівана Тереза. Ну то що ж? Якщо вже сталося так, що ви – прокляті мною гончарі своєю присутністю тут задумали осквернити наше велике свято, то зараз усі ми разом потішимося з того, як уся площа, а разом з нею й увесь Білий Камінь почує брязкіт вашого розлупаного глека! А у кожному уламку вашого нікчемного творіння ви побачите свою розбиту долю, рівно ж, як і долю ваших дітей, онуків та правнуків… Аж до сьомого коліна! – вже несамовито верещала Тереза.
Кате! Кате, ти за усе своє життя зітнув з людських плечей вже не одну голову! Тому я наказую тобі так само вправно зараз же розбити своєю сокирою цей нікчемний глек. Нехай він розсиплеться на найдрібніші друзки, а, разом із ними, нехай назавжди перестане існувати на землі огидне плем’я отих зухвалих гончарів! – із надривом у голосі віддала Тереза катові свій наказ.

Блискавичний змах сокири в руках ката і, справді, виявився професійним. Бо вже від першого удару обуха сокири велетенський глек розсипався на великі шматки і дрібні частинки, залишивши на своєму місті височезну купу глиняного череп’я. І це зовсім не здивувало нікого із присутніх. Та те, що побачили люди опісля, ввело усіх їх у цілковите заціпеніння. Адже, перед усіма людьми, на місці розтрощеного глека стояв справжній красень-витязь, в міцних руках якого вигравав на сонці срібний меч.
Вже за якусь мить цей меч в усіх на очах розітнув навпіл, мов найгострішим лезом, від голови до ніг тіло ката. Розгублена від побаченого охорона почала звідусіль випускати у бік Танасія набої зі своїх мушкетів та пістолів. Та випущені із них кулі, одна за одною, відскакували від леза меча, немов горошини з рогатки.

Усвідомивши свою безпорадність та відчувши, що вже за якийсь зовсім короткий час лезо того меча розпочне кромсати і їхні тіла, не на жарт перелякані вояки кинулися навтьоки урізнобіч. Тереза ж, із неприхованим жахом, що враз вселився у її очах, швидко зрозумівши, що утікаючу її охорону вже не спинити нікому на світі й собі метнулася навтьоки у бік замку. Наздоганяти ненависну володарку кинувся увесь люд, який досі був непорушним. Але, вмить зрозумівши, що у приміщенні замку її можуть швидко схопити, Тереза різко звернула у напрямі до відкритої головної брами замкових мурів.
Заведений переслідуванням люд гнався за ненависною Терезою довго. Аж доки не побачив, як з голови жінки спочатку впала на землю золота діадема, а розкішна сукня не перетворилася на суцільне лахміття.

Вже далеко згодом, після вигнання Терези з замку, усім краєм поширилася чутка, що від села до села та від міста до міста ходила жалюгідна з вигляду, голодна жінка-жебрачка. Усім вона намагалася довести, що в минулому вона була володаркою якогось замку і походить із старовинного шляхетного роду. Та кожен, хто дивився на її жалюгідний вигляд, був переконаний у тому, що вона є причинною, а тому ніхто не йняв їй віри.

А зараз, окрилений перемогою над ненависною Терезою, увесь люд зажадав, щоби Танасій став їхнім князем і повноправним володарем Білокамінського замку.

Цю вимогу народу випередила ще одна приємна подія. Розчулений мужністю Танасія, Теодор Сушанський запропонував парубкові стати чоловіком для його онуки. Нею виявилася миловидна дівчина на ім’я Горислава. Це ім’я для своєї онуки Теодор, відразу ж, після її народження, вибрав особисто. Бо вважав, що в цьому імені, як ні в якому іншому, завжди по-особливому звучатиме велика любов до рідних його серцю гір Гологорів, слава про які після історії, що сталася у замку Білого Каменя, перетворилася на вічну, як сам білий світ.

Пишне весілля відсвяткували Танасій та Горислава. Та перейняти у своє володіння Білокамінський замок молодята відмовилися. Мабуть, через те, що невидима присутність ненависної усім Терези у його мурах відчувалася ще довго. А оселилися молодята неподалік рідної їм Гавареччини, ставши правдивими охоронцями села та його мешканців.

Раділо подружжя з того, що їхня оселя невдовзі наповнилася веселим дитячим сміхом. А ще більше з того, що такий же сміх нестримно почав множитися в усіх домівках славних гаварецьких гончарів…

А що ж замок, у мурах якого розпочалася уся ця історія і як, зрештою, вона і закінчилася?
…У 1787 році, після смерті Терези Жевуської, Білокамінський замок перейшов у власність багатого маєнтаря Фелікса Богуша. Та новий власник дуже швидко зрозумів, що ця громіздка купівля йому зовсім ні до чого. А тому приїжджав у замок рідко, чим і призвів його стан до суттєвого занепаду.

Наступним власником замку став відомий у Галичині польський адвокат Юзеф Маліш. Попри свої немалі статки, Маліш не став рятувати замок від все відчутнішої його руїни. Ба, більше, із цегли вже обвалених від часу мурів новий ґазда збудував господарські приміщення для відкритого ним цукрозаводу, який згодом переобладнав у пивоварню. Рештки ж вцілілих приміщень замку у 1848 році майже дотла знищила пожежа. Останньою впала в’їздова брама. Це сталося відразу ж після закінчення Другої світової війни. Ну а вже совіти, які не полишали сподівань вкоренитися на цих землях назавжди, у нестримному пориві перетворили Білий Камінь на передове зразково-показове радянське село, остаточно зрівняли залишки мурів колишнього могутнього замку, заклавши на його місці просторий стадіон.

Єдиним і мовчазним свідком усіх цих подій, який добре закарбував у своїй пам’яті сам цілісний вигляд замку, залишився обшарпаний вітрами часу величавий колись костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії. Коли б хто міг заохотити холодні стіни цього костелу до розмови, то, мабуть, розповіли б вони набагато більше, як це вдалося мені.

У противагу занепаду замку у Білому Камені село Гавареччина, хоч і помалу, а усе ж розросталося. Щоправда, здолати прокляття злої Терези гончарям вдалося тільки у тій частині, що в селі знову почали народжуватися діти. А от в усьому іншому, село ніби застигло у своєму розвитку. Аж тільки у 1937 році в Гавареччині було збудовано перший осередок просвітництва – хату-читальню «Просвіта». А початкова школа, сільський клуб, магазин, медичний пункт почали діяти у селі лише у середині шістдесятих років ХХ століття. На додачу, Гавареччина й до сьогодні залишається одним із небагатьох сіл в усій Галичині, в якому довший час так і не була збудована церква. Аж тільки 10 серпня 2008 року в селі був освячений новозбудований Храм Зіслання Святого Духа.

Єдине, що ні на мить не припиняло свого руху від дня заснування Гавареччини, то це гончарний круг, в обертах якого впродовж століть цілі династії гончарів, передаючи свої професійні таємниці від покоління до покоління, й донині не втомлюються творити справжнє керамічне диво України.

У 1984 році відблиск цього гаварецького дива долинув аж до італійського міста Фаєнца, у якому, на той час, відбувалася Міжнародна виставка кераміки.

На цій виставці роботи уславленого гаварецького гончара, заслуженого майстра народної творчості України Дмитра Вислинського, котрий, мабуть, таки, правдиво, був прямим нащадком, змальованого нами Танасія, були удостоєні золотої медалі та диплому. А світлини із зображеннями його неперевершених виробів увійшли до одного із найпрестижніших каталогів найдосконаліших витворів керамічного мистецтва Європи.

Ось лише той велетенський глек, в якому вдалося сховати від кривдників гаварецьким гончарям свого рятівника, мабуть, вже не в змозі вдруге відтворити ніхто і ніколи. Бо виключне право на це назавжди прибрав для себе час і невмируща легенда…

Немає коментарів:

Дописати коментар

Книжкова полиця для краєзнавців # Купчинський Р. Ми йдемо в бій

Купчинський Р. Ми йдемо в бій [Текст, ноти] : повний збірник пісень / Роман Купчинський ; упоряд. Ігор Соневицький. - Ню Йорк : "Червон...